я хотел бы всю ночь ради вас зажигать фонари...

Я беру тебя за руку со всей доступной нежностью
и молюсь о нежности недоступной.
Вы говорите: « об этом нельзя молиться»
Я молюсь – об этом нельзя говорить.
Я беру тебя за руку с каменной нежностью
и все наши прикосновения
– тысячи лет назад –
вплоть до самого первого
поднимаются из гулкого колодца памяти
и замирают током в рисунках на кончиках пальцев.
Помнишь, в каменном веке
я впервые взял
твои тяжёлые-тяжёлые руки
и оторвал от земли!
Помнишь,
как я держал их –
отчаянно тянущихся к земле
мучительно заглядывая под
надбровные грубые дуги,
и низкое небо смущённо отворачивало
суровые гранитные скулы…
И вдруг мне ошеломительно захотелось
( О, это было самое главное достижение человечества!)
нарисовать тебя
на камнях
с крепкими– две толстых линии– ногами,
неровным солнечным кругом вместо головы
и огромной, налитой молоком и солнцем, грудью…
Любимая,
каждый из нас, вскормленный ею,
берёт тебя за руку и заглядывает в глаза
с первобытной
каменной нежностью
током в рисунках пальцев
нежностью на камнях
первобытной
каменной нежностью
током в рисунках пальцев
нежностью на камнях
первобытной
каменной нежностью
током в рисунках пальцев
нежностью на камнях
каждый из нас
берёт тебя за руку

                                       (с)

А вам как?

Давай весной на колесе обозрения в парке Шевченка покатаемся? Будем есть сладкую вату и пускать в небо шары или мыльные пузырьки...как захочешь... 
*
Каждое утро мне необходимо говорить "Доброое утро" - только тогда я буду счастлива и ,кажется, никак иначе. 

 А ми навіть друзями вже не будемо. Мені байдуже, що ти це прочитаєш. 

 скажіть мені, хто
зможе погасити в мені
те що було
те для чого приходить час
для забуття
для закриття старих книг
гасне світло позад сцени
а з мене
витікає щирість   (с)

Подзвони мені першого квітня,
Пожартуй, що ти любиш мене (с)

Мій кіт  за тобою скучив,
У мене нові книжки,
У мене нові шпалери,
Мій кіт за тобою скучив.

У мене нові шпалери,
У мене нове життя,
І тільки одна проблема:
Мій кіт за тобою скучив.


О. Романенко.

Вже сьома за десять.
А рівно на сьому
До мене на чай хтось
Повинен прийти.
Когось я запрошував
Сім років тому -
Чи в тисячній справі,
Чи так, без мети.
А чи не тебе? -
Що ночами і досі
Пульсує у скронях
Імення твоє....
Вже сьома за п"ять -
Он і чайник голосит,
Плюється окропом
І парою б"є.
Секунди цокочуть -
Я певен у тому,
Що мій візитер
Не запізниться - ні:
Уже на підході...
Уже біля дому...
Чим той, кому винен,
Чи той, хто мені...
Хтось мусить прийти,
Та дістала загадка:
Надій нетривких
На поталу не дам.
Тарельцями вкрию
Обидва горнятка.
Чай - древній і мудрий -
Хай думає сам.....

В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка
Он был построен в какой-то там – надцатый век.
Рядом жила ослепительно-черная Кошка
Кошка, которую очень любил Человек.

Нет, не друзья. Кошка просто его замечала –.
Чуточку щурилась, будто смотрела на свет
Сердце стучало… Ах, как ее сердце мурчало!
Если, при встрече, он тихо шептал ей: «Привет»

Нет, не друзья. Кошка просто ему позволяла
Гладить себя. На колени садилась сама.
В парке однажды она с Человеком гуляла
Он вдруг упал. Ну а Кошка сошла вдруг с ума.
 
 Выла соседка, сирена… Неслась неотложка.
Что же такое творилось у всех в голове?
Кошка молчала. Она не была его кошкой.
Просто так вышло, что… то был ее Человек.

Кошка ждала. Не спала, не пила и не ела.
Кротко ждала, когда в окнах появится свет.
Просто сидела. И даже слегка поседела.
Он ведь вернется, и тихо шепнет ей: «Привет»

В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка
Минус семь жизней. И минус еще один век.
Он улыбнулся: «Ты правда ждала меня, Кошка?»
«Кошки не ждут…Глупый, глупый ты мой Человек»


___________________________________
Дякую rainy_lily :-)

Рассказать обо всех мировых дураках,
Что судьбу человечества держат в руках?
Рассказать обо всех мертвецах-подлецах,
Что уходят в историю в светлых венцах?
Для чего?
Тишина под парижским мостом.
И какое мне дело, что будет потом.


Соррі, що безсоромно хамаю трафік))

трохи любові на кінчиках пальців
на кінчику язика трохи любові
як вода просвітлена місяцем
тіло жінки глибоке і голубе

маєш її більше аніж повинен
видихаєш повітря
з життям
з легенями

майже поневіряєшся
майже блукаєш
у пошуках найостаннішого
зриваючи пізнаєш
вигризаєш слід

проходиш крізь неї дощенту
наче літера крізь вологий папір

на кінчиках пальців
на кінчику язика

солодке червоне солоне

щось
(с) М.Кияновська

Ще не спиться, хе)Не знаю, хто автор, але зачепило, да

Чужі поцілунки

Їх поцілунок був більше моїм аніж їхнім.
Їх поцілунок самими губами палкими …
Серед власних цілунків не знаю безбарвних чи пісних,
але той я чомусь була ладна доїсти за ними.
Тричі вбирали одну із волого-червоних губів
рухом таким, з яким риби вмирають на суші.
Той, хто їх спостеріг, той, я певна, обох їх хотів,
як не тіла, то принаймні розпалені душі:
аргентинське танго на рівні мімічних м’язів.
Ніжну малину дівочих вуст опівнічних
не лише він, а й сотні очей тоді обірвали.
…Там, де була свіч, лишиться тільки підсвічник:
Поцілунок скінчиться, бо вдиху не вистачає.
Я, мабуть, цілувалася з ними утрьох, бо так само
перехоплений подих, як крихітну смерть, переймаю.
Я, певно, притислась як вогка розтулена рана,
малину зривала, на чужих залишалась губах
і танго утрьох задавала своїми вустами…

Не тьмяніють чужі поцілунки у спогадах й снах.
Чужі поцілунки тільки й лишаються з нами.